Стоїть хата край дороги, навкруги нікого.
Стоїть собі, зажурилася, бур’ян край порога.
І хвіртка хитається з вітром на одинці.
Коли вітру стає сумно - то скрипить у хвіртці.
Колись бігали босоніж малі ноженята.
Колись з квочкою ходили пухнасті курчата.
Був наповнений життям хлів біля хатини.
Чого тільки не було там: і корови, й свині.
Свого часу були й коні, були і лошата.
Розуміли всяке слово, дарма, що звірята.
Було повно повнісінько життя у хатині.
Був хазяїн справжній в хаті, була й господиня.
Всякого було потрохи: радості і суму.
Діти швидко підростали і гадали думу,
що так добре завжди буде, завжди буде літо,
а природа своє знає, ніде правди діти.
Розлетілись мов лелеки шукать власну долю
Тії діти, що напоєні життям тим у волю.
Тим життям, що із любов’ю батьки напували,
бо ж самі тієї долі та щастя не мали.
Для діток своїх нічого вони не жаліли,
Все старалися дати, як могли, як вміли.
Облетіло вже листя у саду біля хати.
Вітер холод несе, непокоїться мати.
Як там дітки живуть, чи здорові, в достатку?
Чом не пишуть листа, не спитають як татко?
Ой, як швидко ж в трудах все життя пронеслося.
І у мами під хусткою зовсім сиве волосся.
Білий сніг вже накрив і город, і хатину.
Лиш самотні сліди на снігу біля тину.
Все чекає, надіється молиться мати,
щоб хоч раз ще приїхали у село онучата.
Щоб віддати останню краплинку любові,
Обійняти малих, впевнитись, що здорові.
Ось минула зима, снігу більше не має.
І весна в повну силу свою виступає.
І за звичкою квітне садок біля хати,
а город заростає - нікому обробляти.
Наче дивиться сон одинока хатина:
Сміх дитячий, запах хліба, щасливу родину.
Чи було то насправді, чи може здалося,
Що пишалась земля золотистим колоссям.
Чи придумала тії пісні, що співала мати.
Вітер тепер свої співає для старої хати.
Людмила Камерон ,
Варшава, Польша
Закрой глаза, задумайся на миг-
В чем cмысл жизни, для чего на свет родился?
И счастлив тот, кто истину постиг,
Кто для Христа прожить свою жизнь согласился.
Господь, дай мне силы идти,
Идти за Тобой, и крест свой нести.
В Тебе надежда моя,
С Тобой все смогу в это верую я.
Прочитано 10138 раз. Голосов 3. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Идет народ... - Наталия Лупан
Шесть лет назад, в молитве, я неожиданно для себя увидела это видение: толпа народа идет на поклонение огромной иконе, а в стороне стоит Господь Иисус, протягивает к их спинам пронзенные руки и говорит: "Я здесь, Я - Живой" Я бы, возможно, подумала, что это мои фантазии, но в тот момент я абсолютно об этом не думала. но молилась о каких-то своих нуждах...Потом я услышала первую строчку "Идет народ иконе поклониться..." и голос: "Ты должна написать это стихотворение" Я писала его в течение 3 дней, а потом Господь дал мне знамение .что то что я писала было по Его воле... Поэтому, да прославится Живой воскресший Господь Иисус Христос, в Духе Святом прославивший Отца... И я понимаю, что это стихотворение возбудит разные мнения. Но мы все - "рабы ничего не стоящие, исполняющие волю своего Господина" С уважением ко всем читающим - Наталия Лупан.
